Місце українського баскетболу в Європі

На міжнародну арену українські баскетболісти - чоловіки потрапили надто пізно. Як відомо, тільки 1960 року гравця команди СКІФ Київ Альберта Вальтіна було запрошено до збірної СРСР для участі в XVII Олімпійських іграх, що відбувались у Римі. Відтоді він, а згодом Вадим Гладун і Микола Баглей також потрапляють до збірної.

Не будемо говорили про те, чому досі лише до молодіжки залучали гравців СКІФ Валентина Кононенка, Віталія Ков'янова, Володимира Стремоухова, Юрія Виставкіна, Леоніда Поплавського. Скажемо лише те, що інститутською командою вони обігрували збірні НДР, Болгарії, Угорщини, Румунії, носили титул чемпіона Спартакіади Чехословаччини, вигравали Спартакіаду Народів СРСР, в якій поза конкурсом для підготовки в чемпіонаті Європи брали участь збірні Франції, Чехословаччини, Польщі.

Після 1965 року кольори "Будівельника" захищали такі видатні гравці, як Анатолій Поливода, Василь Окипняк, Сергій Коваленко, Микола Погуляй, які також входили до збірної країни. Неодноразово кияни брали гору над нашею головною командою перед відправленням на Олімпіади. Проте жодного разу більше двох українців до складу не включали.

Мине ще кілька років і з'явиться такий самобутний гравець, як Олександр Сальников, за ним одразу Володимир Ткаченко, а там і Олександр Білостінний, Олександр Волков, Володимир Салухін, Віктор Бережний, Олександр Шевченко, Валерій Гоборов - ціле сузір'я талановитих спортсменів. Одних частіше, інших лише по разу - другому залучатимуть до збірної СРСР. З найвідповідальніших світових і європейських турнірів вони привозитимуть медалі різних гатунків.

Живучи в СРСР, ми ніколи не замислювались над тим, а що було б, якби Україна на світових та європейських чемпіонатах виступала самостійною командою? Впевнені, що вона не пасла б задніх.

В перші роки творення незалежної держави український баскетбол, як і вся країна, попри неабиякі успіхи і досягнення зазнав руйнації і занепаду.

В керівництві баскетболом, як, зрештою, і усього вітчизняного спорту, панувала розгубленість. Емоційний підйом, який спостерігався до проголошення незалежності, змінився апатією. Замість того, щоб примножити здобутки і вжити відповідні заходи по піднесенню рівня розвитку гри, всі одночасно опустили руки.

На це були і об'єктивні причини, насамперед, фінансові. Держава і її структури опинились у вкрай важкому стані. Зупинились великі промислові підприємства, будівництво, саме ті галузі, які утримували баскетбольні клуби. По інерції ще радували результатами жіноча команда "Динамо"' (Київ) та чоловіча "Будівельник" (Київ), які посідали перші місця на внутрішньому чемпіонаті, який вдалося майже одразу відновити.

Більш того, динамівки, вигравши Кубок Ліліан Ронкетті та останній чемпіонат СРСР, який став чемпіонатом СНД, готові були дати до збірної Співдружності на Олімпійські ігри 1992 року, що відбувались у Барселоні, кількох найсильніших майстринь. Проте квота, яка встановлювалась Москвою, дозволила увійти до збірної лише Олені Жирко та Марині Ткаченко. Обидві повернулися додому олімпійськими чемпіонками.

І отут дівчата наче прокинулись після тривалого летаргічного сну. Вони згадали про давні і славні традиції українського жіночого баскетболу, про те, що в нас народилися Феодора Орел, Наталія Назембло, Раїса Курв'якова та інші, яких неодноразово запрошували до збірної СРСР. Вони заграли свіжо, яскраво, потужно.

У чоловіків київські ''Будівельник" та СКА перед розпадом Союзу також показували дуже технічну і кваліфіковану гру. Наші хлопці останні сезони не на жарт складали конкуренцію московським і прибалтійським командам, були постійними чемпіонами або призерами першостей та Спартакіади народів СРСР.

Першими номерами в збірній вважалися Олександр Білостінний, Володимир Ткаченко та Олександр Волков ("Будівельник''), Валерій Гоборов (СКА).

... Поволі баскетбол стає на ноги. Завдяки зусиллям Федерації баскетболу України, до якої прийшли свіжі сили, чемпіонати набирають потужності, виникають нові команди, все більша кількість заявляється для участі. Проте час втрачено, процес відновлення йде поволі. Найкращі гравці у пошуках заробітку їдуть за кордон.

Жіночий баскетбол, який зазнав найменших втрат, проходить через кваліфікаційне сито і проривається до фінальної стадії європейського чемпіонату 1995 року. Керована Володимиром Рижовим команда здобуває перше місце і стає чемпіоном Європи. Наступного року, знову пройшовши важке сито відбору, вони - на Олімпійських іграх 1996 року в Атланті. Лише на один крок зупинились від бронзових медалей.

Цей успіх мав би підказати керівникам спортивного відомства вірні шляхи для закріплення досягнутого. Проте цього не сталося, для належної підготовки катастрофічно не вистачає ні коштів, ні уваги. Вже 1997 року на чемпіонаті Європи Україна на 10 місці, ще через два роки - на 11-ому, 2001 - на 10-му, 2003 - на 11 -му.

На шляху до фіналу Євро-2005 під керівництвом головного тренера Марини Ткаченко команда зазнає прикрої поразки в останньому відбірному турнірі.

Чоловіча збірна показує баскетбол посереднього рівня. Вперше на європейську першість вона потрапляє 1997 року, де займає лише 13 місце. Через два роки європейські команди змагаються без нас. Ще через два роки, у 2001 p., а потім і в 2003 - знайомі 13-16 місця.

2005 рік для чоловіків розпочався вдалими стартами в кваліфікаційних турнірах, що вселяло деяку впевненість на поліпшення гри. Головному тренеру команди Геннадію Защуку вдалося оновити команду і вона успішно виступає на Всесвітній Універсіаді, де здобуває почесне друге місце слідом за командою США.

На основі цієї команди була складена збірна для участі у фінальній стадії чемпіонату Європи. Проте гри поразки і втрата права боротись за більш високі місця, ніж 13-16-те. Чи відповідає воно рівню розвитку баскетболу в країні? Мабуть, так.